 Херсонський театр помер. Так і не скуштувавши смаку цвітіння і слави. Він помер смертю, якою помирають вчені, котрі мали величезне майбутнє, а помирають у брудному сараї, від спирту.
Починав він своє культурне життя у 20-их роках 19-го століття. Колись навіть сам Щепкін виступав на цих підмостках. Говорять, що глядач полюбляв відвідування вистав і відчував неабиякий інтерес до мистецтва. Але хто ж знає, як то було насправді, бо газети і зараз пишуть про найкращі часи Херсонських підмостків, а насправді, скоріше, дощок, що утворюють, ніби сцену. В кінці того ж таки 19-го століття вирішено було, що треба будувати приміщення для цього вмістилища людських доль і характерів. З того часу театр пережив багато чого, багато чого було поставлено на цій сцені, безліч відомих особистостей (М. Кропивницький, родина Тобілевичів та ін.) мали стосунок до того, що відбувалось перед очима глядача. Були моменти, коли режисери намагалися впровадити авангардні вистави в репертуар, але провінційний глядач не оцінив всього того. Як власне і зараз робить. І тут хотілося б розглянути проблеми, які зараз постають між театром – глядачем та глядачем – театром. Спробуємо. Почнемо з узагальнень.
Що сьогодні пропонує глядачу театр окрім пафосу і нещодавно набутого статусу академічності? Думаю відповідь ви дасте самостійно.
Який репертуар має наш славетний театр? Скільки років вже цій сценографії? Скільки сучасних драматургів сьогодні пишуть чудові п’єси, про які в Херсоні, як то кажуть, ні сном ні духом? Невже це не є і не було б цікавим, як для акторів, так і для глядачів ?
Направду театр просто намагається утриматись за стару публіку, бо нової, як такої, він не бачить, а моніторити, вивчати її уподобання, ну навіщо? Якщо можна працювати по-старому, для людей, які ходять до театру лише тому, що так прийнято, і аплодують незалежно від того сподобалось їм чи ні - бо не впевнені в своїх думках. Та і новий глядач, нове покоління, можливо і здогадується десь, що театр - це не лише абсолютно немодернізовані шкільні твори, що можуть бути цікавими лише в якості розваги, а не осмислення. Але його так злякали ці масові обов’язкові походи до цього храму почуттів закладу, що все бажання окультурюватись зникло на корінчику. Тих же людей, що знають про сучасний класичний та і просто сучасний театр, нажаль, одиниці, і ходять вони до театру лише тоді, коли гастролює хтось відомий, або "Мельпомена Таврії" привезла щось дійсно варте уваги. Та й бажання йому немає про себе заявляти, бо ж і віра зникла.
А що треба тому глядачеві, котрий ходить до театру як на роботу, тому що, хтось сказав, що то є модним і престижним? А що треба, те й показують: мелодрами, фарси, комедії і вистави заїжджені і завчені на пам'ять, більше того - на вічну пам'ять. Звісно навіщо ж глядачу вмикати мозок, коли просто можна прийти і посміятись, і в найкращому, просто-таки нереальному випадку, розчулитись до сліз. За моєї пам’яті, то було на виставі «Оскар і пані Ружа», яку написав французький письменник Ерік Емманюель-Шмідт, але то була "Мельпомена Таврії", і вистава була далеко не херсонського і , навіть, далеко не українського виробництва. Поляки, саме вони привезли цей шедевр до Херсону.
Але говоримо не про фестивалі і не про гастролерів, а про нас з вами і наш театр. Театр, який вмер разом з повною деградацією глядача. І не його треба звинувачувати у консервативності, бездіяльності, можливо здасться, навіть, неосвіченості. Але ні, актори, режисери чудово знають про тенденції в театрі, знають хто такий Жолдак, Гришковець… Що ж їм заважає осучаснитись? Не любов до того, іншого мистецтва? Чи просто попит народжує пропозицію? Ніхто ж не говорить про аванґардний театр, котрий за своєю природою є носієм таблички на дверях «не для всіх». Хотілося б просто менше пафосу і більше роботи для глядача, а не чергової нагороди, здобутої від критиків-диваків, які дивують своїми вподобаннями. Треба буде й про їх вікову категорію дізнатись.. Але то таке.
Тема лишається відкритою, тому що має надто багато аспектів для детального вивчення. Ця стаття є своєрідним зачином до подальших несуб’єктивних розслідувань, як ось це. Далі хотілося б розглянути проблему театру як такого, шляхи вирішення, досвід, думки тих людей, котрі таки ходять до театру. Тому з почином мене і вас. Знайте ціну культурі і не розмінюйтесь на те, що подобається всім. Бо ви не всі. І я не кожен. Щасти вам.
Оксана Лихожон
|
